Метод.рекомендації

Значення занять у формуванні мовленнєвої компетенції дошкільників

Мовленнєва компетенція — це вміння на практиці доречно користуватися мовою (висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання тощо), використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби. Це полікомпонентний утвір, що містить такі компетенції:

- лексичну (наявність певного запасу слів у межах вікового періоду, їх доречне застосування, вживання засобів мовної виразності: приказки, прислів'я, фразеологізми, епітети, порівняння);

- фонетичну (правильна звуковимова, розвинений фонематичний слух, володіння інтонаційними засобами виразності);

- граматичну (практичне вживання відповідних граматичних форм рідної мови: рід, число, відмінки, час тощо);

- діамонологічну (розуміння зв'язного тексту, вміння відповідати та звертатися із запитаннями, вести діалог, складати різні види розповідей, переказувати).

Мовленням дитина оволодіває в процесі спілкування під час різних видів діяльності, адже всі вони тісно пов'язані з мовленням і супроводжуються ним. Але повсякденного спілкування для становлення мовленнєвої компетенції, звісно, недостатньо. Основною формою навчання дошкільнят у процесі організованої пізнавальної діяльності все ж лишається заняття. Саме на заняттях вихователь систематично та послідовно формує у дітей мовленнєві уміння та навички, які закріплюються при спілкуванні дітей під час різних видів діяльності в повсякденному житті.

На заняттях з мовленнєвого спілкування діти мають не стільки засвоювати матеріал про навколишній світ, скільки вправлятися в мовленнєвій діяльності. Необхідно звертати увагу вихователів на те, що на такому занятті основну увагу варто зосереджувати на практичному засвоєнні дітьми норм рідної мови (фонетичних, лексичних, граматичних), формуванні навичок розповідання та переказування. Заняття з мовленнєвого спілкування проводять у всіх вікових групах один раз на тиждень лише з підгрупами дітей. Тільки за цієї умови можна забезпечити максимальну мовленнєву активність дітей на занятті.

Види занять з мовленнєвого спілкування

Заняття з мовленнєвого спілкування бувають комплексними та спеціальними або тематичними. Комплексне заняття з мовленнєвого спілкування проводиться тричі на місяць. Цей вид заняття поєднує завдання щонайменше з трьох компонентів мовлення, серед яких: звукова культура, лексика, граматика і власне зв'язне мовлення. Причому останнє є обов'язковою складовою такого заняття.

Тематичне заняття з мовленнєвого спілкування (в методичній літературі зустрічається і під іншою назвою — «домінантне») охоплює лише один компонент мовлення (звукова культура мовлення, лексика або граматика) і проводиться лише один раз на місяць.

Планування занять з мовленнєвого спілкування

Доктор педагогічних наук Алла Богуш пропонує проводити протягом місяця три комплексні й одне спеціальне заняття з мовленнєвого спілкування: на перші три тижні місяця плануються по одному комплексному, а на останній тиждень — спеціальне заняття.

Плануючи комплексні заняття, вихователь слідкує, щоб усі завдання з розвитку мовлення рівномірно чергувалися впродовж місяця.

Спеціальні заняття доцільно планувати на квартал. У першому місяці кварталу, скажімо, у вересні, завданням спеціального заняття може бути формування звукової культури мовлення. Наступного місяця, у жовтні, спеціальне заняття варто присвятити виключно формуванню граматичної правильності мовлення, а у листопаді — словниковій роботі. Відповідно плануються заняття з мовленнєвого спілкування і в наступних кварталах.

Плануючи спеціальні заняття, необхідно враховувати вікові особливості мовлення дітей. Так, у молодшому дошкільному віці спеціальні заняття, присвячені формуванню звукової культури мовлення, можна проводити частіше одного разу на квартал, а в роботі з дітьми старшого дошкільного віку більше уваги слід приділити граматиці. Тож спеціальне заняття з формування граматичної структури мовлення в старшій групі можна спланувати в одному з кварталів двічі.

Такий підхід до планування занять забезпечує формування у дітей лексичної, фонетичної, граматичної та діамонологічної компетентності.

Складаючи програмовий зміст комплексного заняття, вихователь має передбачити розвиток різних компонентів мовлення і відповідно визначити зміст роботи над кожним завданням із розвитку мовлення на цьому занятті. До речі, вихователь сам визначає, які завдання (словник, звукова культура чи зв'язне мовлення) розв'язувати на початку, в середині чи в кінці заняття — це залежить від його змісту та рівня мовленнєвої підготовки дітей.

Програмовий зміст спеціального заняття містить завдання по роботі лише за одним компонентом мовлення, наприклад, над звуковою культурою мовлення. Вихователь закріплює той матеріал, який подавався на комплексних заняттях, та додатково планує одне-два нових завдання стосовно роботи над звуковою культурою мовлення.

Плануючи спеціальне заняття зі словникової роботи, особливу увагу варто приділити формуванню у дітей узагальнюючих понять (меблі, одяг, транспорт тощо), ознайомленню їх з якостями та властивостями предметів.

При плануванні треба слідкувати, щоб заняття з мовленнєвого спілкування було взаємопов'язане з іншими заняттями, насамперед з художньої літератури, ознайомленням з навколишнім світом, рідною природою тощо. Так, наприклад, для складання розповіді на занятті з мовленнєвого спілкування дітям слід запропонувати вже знайому картину, яку вони розглядали під час заняття з рідної природи чи ознайомлення з навколишнім світом; для переказу можна взяти твір, з яким дітей ознайомили на занятті з художньої літератури. Пропонуючи тему для розповідання, вихователь має враховувати попередній досвід дітей.

Методика проведення занять з мовленнєвого спілкування

Організовуючи роботу педагогічного колективу над мовленнєвим розвитком дошкільників, вихователю-методисту необхідно тримати на контролі як планування, так і проведення занять. Основною метою занять з мовленнєвого спілкування є розвиток мовлення кожної конкретної дитини. Тому важливо створювати на них такі умови, які стимулюватимуть максимальну мовленнєву активність кожної дитини. Цього можна досягнути, дотримуючись таких умов:

1. Уміння педагога викликати у дітей інтерес до теми заняття та розумно співвідносити власну мовленнєву активність і мовленнєву активність дітей — неприпустимо, щоб дорослий говорив більшу частину заняття;

2. Проведення занять підгрупами до 10—12 осіб;

3. Правильне розташування дітей;

4.Забезпечення оптимальної інтенсивності мовленнєвого навантаження дітей — надто прості завдання знижують інтерес дітей, послаблюють готовність до подолання труднощів;

5.Здійснення індивідуально-диференційованого підходу — уміння педагога бачити в колективі кожну конкретну дитину і враховувати її індивідуальні особливості, пристосовуватися до них;

6. Уміння педагога бачити особисті досягнення дитини, а не порівнювати її з іншими дітьми.

Вихователь має ретельно готуватися до заняття. Добираючи тему, враховувати досвід дітей та їхні інтереси. Щоб успішно реалізувати заплановані завдання, слід відповідно до кожного з них підібрати метод або кілька методів, що забезпечать їх розв'язання. Так, скажімо, навчаючи дітей описуванню, вихователь може обрати описову розповідь або дидактичну гру. Вихователь-методист, надаючи педагогам допомогу при підготовці до занять з мовленнєвого спілкування, має добре орієнтуватися в методах, що сприяють реалізації завдань із розвитку кожного компонента мовлення.

Зважаючи на процеси індивідуалізації освіти, під час занять із мовленнєвого спілкування вихователю треба враховувати особливості кожної дитини. Отже, слід знати, як поставити дитині завдання, скільки часу виділити на його розв'язання, як забезпечити розумну допомогу, оцінити результат та докладені зусилля. Під час спілкування важливо так розмістити дітей, щоб вони могли бачити одне одного та вихователя. Без «контакту очей» неможливо формувати вміння слухати товариша, розуміти мовця, тобто виховувати в дошкільників культуру мовлення.

Для закріплення знань, отриманих на занятті, важливо оптимально організувати мовленнєве середовище для дітей у повсякденному житті. Необхідно задіяти мовлення як важливий засіб спілкування в усіх видах дитячої діяльності.

 Основні  правила заучування віршів з дошкільнятами

Обраний вірш повинен відповідати віковим особливостям дитини. Художній поетичний твір повинен подобатися своєю музикальністю, яскравістю образів, приносити естетичне й моральне задоволення, викликати бажання пережити знову й знову ті почуття, які викликав вірш, відтворювати, чути ще раз тощо.

Увесь вірш від початку і до кінця треба не поспішаючи, виразно прочитати дитині. Розуміння змісту сприяє ефективнішому запам’ятовуванню. Якщо дорослий розповість вірш напам’ять, то ефект буде більшим. Слід пояснити незрозумілі слова та вислови. Часто нерозуміння з’являється при перших спробах дитини, коли вона перекручує, замінює незрозуміле іншим словом або постійно забуває його. Головне — доступно пояснити.

Усі діти мають свої особливості запам’ятовування. Серед них виділяють три основні типи: аудіали (які легко запам’ятовують інформацію на слух), візуали (яким треба побачити те, що запам’ятовується) і кінестетики (яким треба торкнутися, потримати в руках об’єкти інформації). Від цього будуть залежати обрані допоміжні прийоми запам’ятовування. Для аудіалатреба по-різному емоційно промовляти текст (і пошепки, і голосно, і як ведмежа, і як зайчик тощо). Візуалам необхідно побачити картинку: або в книзі, або намальовану батьками. Дорослим не треба боятися, що вони не мають достатньо художніх здібностей, сам факт малювання привертає увагу дитини. Кінестетикам допоможуть різноманітні жести, які, як опори, нагадуватимуть, про що буде далі у вірші. Самостійно визначити, до якого типу належить дитина, можна практичним шляхом, звернувши увагу на спосіб запам’ятовування, який найбільше їй сподобається і який у подальшому виявиться більш ефективним.

Не треба вимагати, щоб дитина одразу запам’ятала і повторила весь вірш. У когось виходить легко запам’ятати великий за обсягом вірш, а комусь треба повторювати протягом тижня один і той самий вірш. Але якщо ви будете спокійні й упевнені, підбадьорюватимете дитину, у неї обов’язково все вийде як слід.  До речі, пригадайте, а як швидко ви самі запам’ятовуєте.

Треба повертатися до вивчених раніше творів. Таким чином ви будете тренувати довготривалу пам’ять і поповнювати поетичну скриньку дитини.

Деякі особливості заучування віршів

у різні дошкільні періоди

У молодшому дошкільному віці (від 3 до 4 років)легше запам’ятовуються вірші, в яких наявні образність, лаконізм, предметність. Малюк швидко запам’ятовує короткі вірші, в яких багато дієслів та іменників, де конкретність і образність поєднуються з динамічними діями. Як правило, це чотиривірші, в яких описуються знайомі дитині іграшки і тварини, прості за композицією, з яскраво вираженою римою. Завдання вивчити вірш не ставиться. Це відбувається мимовільно в процесі багаторазового повторення.

Удома дорослий може скористатися прийомами, які використовують вихователі в дитячих садках. Дорослий пропонує дитині повторювати рядки разом з ним, а потім просить її розповісти весь вірш, підказуючи слова, які вона забула. Потім читає вірш таким чином: він починає — дитина закінчує рядок. Допомагає запам’ятати вірш наочність та його театралізація.

Сильне враження справляють вірші, коли вони розповідаються дорослим у відповідній ситуації. Ось, наприклад, осіннім похмурим ранком, виглянувши у вікно, мама промовляє:

Висне небо синє,

Синє, та не те;

Світе, та не гріє Сонце золоте.

(З вірша Якова Щоголіва «Осінь»)

У середньому дошкільному віці (від 4 до 5 років)тематика віршів стає різноманітнішою і охоплює різні сфери життя дитини (природа, родина, дитсадок). Традиційно до кола читання входять твори поетів-класиків (Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Рильського). Для вивчення напам’ять обираються вірші обсягом два чотиривірші.

Оскільки вивчення віршів відбувається із залученням довільної пам’яті, то важливим моментом є створення мотивації: вірш вивчається для якоїсь події (на свято, щоб розповісти бабусі тощо), дитину попереджають, що треба постаратися запам’ятати.

Кращому запам’ятовуванню сприяють такі прийоми:

   виконання ігрових дій із предметами під час читання;

   домовляння дітьми слів, які римуються;

   читання віршів-діалогів за особами;

   драматизація.

Зверніть увагу: вірш заучується повністю, без поділу на окремі рядки та строфи.

У старшому дошкільному віці (від 5 до 6 років)збільшується обсяг віршів, ускладнюється їх зміст і художні засоби. Але напрям роботи з вивчення принципово не змінюється порівняно з попереднім періодом.

Для кращого запам’ятовування вірша можна ставити запитання за змістом тексту, а відповідати цитатами із цього вірша.

Особливу увагу і в середньому, і в старшому дошкільному віці треба приділяти виразності читання. Для цього можна використати такі прийоми:

   основний прийом — зразок виразного читання, дорослого;

   підказування потрібної інтонації;

   нагадування випадку із життя дитини, схожого на описаний у вірші, щоб правильно відтворити почуття;

   аналіз характеру персонажів, що допомагає обрати потрібну інтонацію (Яка лисичка? — Хитра. — Як вона говорить? — Улесливо, вмовляючи.)

Головне, що ви маєте пам’ятати, коли з дитиною вивчаєте напам’ять вірш, — це повинно приносити задоволення обом. Краще зупинитися раніше, ніж дитина стомиться. Краще цим не займатися, якщо дитина категорично відмовляється. Краще взагалі не займатися вивченням напам’ять, якщо це вас і її нервує і дратує.

Форми організації трудової діяльності

Перше прилучення дітей до трудової діяльності відбувається у спільній із дорослим праці, у процесі якої вони опановують найпростіші трудові навички, що є передумовою переходу в недалекому майбутньому до самостійних форм організації трудової діяльності. Основними формами організації праці дітей дошкільного віку в дитячому садку є трудові доручення, чергування, колективна праця.

ТРУДОВІ ДОРУЧЕННЯ

За змістом та організаційною структурою доручення є найдоступнішою і найпоширенішою формою організації дитячої праці. Сутність їх полягає у покладанні на індивіда, групу певних обов'язків, виконання певних завдань. Вони мають чітку спрямованість на результат.

Залежно від критеріїв виокремлюють такі види доручень:

— за складністю: складні та прості;

— за тривалістю: короткочасні, епізодичні та тривалі;

— за характером організації дітей: індивідуальні та групові.

Молодшим дошкільникам вихователь дає прості доручення, які є епізодичними, короткочасними (наприклад, покласти на місце іграшку, принести стілець та ін.). Починаючи з середнього дошкільного віку дітям доручають складніші і триваліші справи, які можуть бути пов'язаними з проханням або звертанням до інших осіб, прибиранням і підтриманням порядку в ігровому куточку, доглядом за тваринами у куточку живої природи тощо.

За змістом діяльності щодо виконання доручень їх поділяють на:

— доручення, пов'язані з участю в іграх, використанням іграшок, організацією занять;

— побутові доручення;

— доручення допомагати малюкам (для старших дітей);

— доручення - прохання дорослих;

— доручення, пов'язані з роботою в куточку живої природи, на земельній ділянці дитячого садка.

Виконання доручень виховує у дошкільнят обов'язковість, відповідальність, привчає їх до вияву вольових зусиль щодо самоорганізації діяльності задля досягнення результату. Але для цього важливо, щоб діти усвідомлювали доцільність, значущість для них загальної справи, конкретних доручень. Доручаючи дитині самостійну справу, педагог має враховувати відсутність соціального, трудового, комунікативного досвіду дитини, рекомендуючи у зв'язку з цим раціональні способи її виконання.

Ефективним щодо цього може бути ознайомлення дитини з такими правилами виконання доручення:

— отримавши доручення, подумай, чи правильно ти зрозумів, що потрібно робити;

— сплануй, як виконати цю роботу;

— працюй не поспішаючи, щоб результат приніс задоволення і користь;

— проінформуй про завершення справи того, хто доручив її тобі;

— проаналізуй, чи не потрібно зробити ще щось.

Зацікавлений у вихованні самодостатніх особистостей педагог заохочуватиме ініціативу дошкільнят у прийнятті і виконанні доручень.

Виконання групових доручень привчає дітей до узгодження своїх дій, збагачує їх досвідом співробітництва, прищеплює гуманістичні почуття, виховує вміння бути уважними одне до одного, допомагати одне одному. 

ЧЕРГУВАННЯ

Ця форма доручення полягає у систематичному виконанні дитиною трудових обов'язків стосовно своїх одногрупників. Чергування суттєво стимулюють розвиток дитини, адже вони вимагають немалих зусиль і напружень, що зумовлює її фізичне зміцнення, набуття знань про властивості та якості різних предметів, виробляє усвідомлення значущості своєї праці, навички роботи на конкретний результат. Вони є дієвим засобом виховання почуття відповідальності у дошкільників, формування самостійності, працелюбства, взаємодії у колективній роботі.

Наприкінці молодшого дошкільного віку вихователь починає залучати вихованців до виконання деяких обов'язків чергових у їдальні, а починаючи з середнього дошкільного віку, діти чергують систематично в їдальні, на заняттях, у куточку живої природи тощо.

З дорослішанням дошкільників поступово ускладнюються їхні доручення за змістом роботи, формами об'єднання дітей, вимогами до самостійності й самоорганізованості. Залежно від мети, яку переслідує педагог, для чергувань об'єднують дітей з однаковим рівнем трудових умінь, працелюбства, почуття відповідальності (для вдосконалення навичок взаємодії у колективній роботі) або з різним, але не дуже контрастним рівнем трудових умінь і самостійності (з метою вирівнювання розвитку). Для забезпечення психологічної сумісності дітей під час колективних чергувань педагог має добре знати їхні індивідуальні особливості, з урахуванням яких розподіляти конкретні доручення.

СПІЛЬНА ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДІТЕЙ.

Використання цієї форми організації трудової діяльності дітей можливе у старшому дошкільному віці. Вона може об'єднувати всіх дітей групи і бути колективною (прибирання кімнати або майданчика, робота на клумбі та ін.). Колективній праці властиві спільна мета, відповідальність за результат, розподіл праці між учасниками, залежність їх один від одного.

Об'єднання дітей для колективної праці є ефективним за наявності у них досвіду співробітництва, належного оволодіння навичками конкретних видів праці.

Знання індивідуальних особливостей дітей дає змогу об'єднувати їх у групи різних рівнів співробітництва:

— об'єднання дітей високого рівня співробітництва з однолітками низького рівня, які симпатизують один одному;

— включення дітей низького рівня співробітництва у групи, до яких належать найактивніші діти високого рівня розвитку взаємин.

Систематичність залучення дітей до трудової діяльності забезпечують різні її форми організації.

 Дослідники виокремлюють такі види колективної праці, як праця поруч, загальна і спільна праця.

Праця поруч — форма організації трудової діяльності, за якої діти незалежно один від одного, одночасно виконують індивідуальні завдання. У процесі роботи поруч виникає безпосереднє спілкування, яке часто спонукає дітей до надання допомоги одне одному, створює сприятливі умови для виховання доброзичливих стосунків. Цей спосіб організації трудової діяльності є проміжним етапом до колективної праці.

Загальна праця— форма організації колективної діяльності дітей, яку характеризують спільні мета і результат. Загалом трудовий процес розгортається як індивідуальний. Наприклад, дітям необхідно прибрати стелаж з іграшками. Для цього вони повинні виконати конкретні завдання: одна дитина витирає іграшки, друга — полички, третя — лялькові меблі, а спільним результатом буде порядок на стелажі. Значущість кожного окремого результату і зв'язок його з іншими виявляється тільки після закінчення всього процесу діяльності.

Спільна праця— складний різновид колективної діяльності, що передбачає досягнення спільного результату шляхом виконання послідовних трудових дій над певним об'єктом, який переходить від одного учасника трудового процесу до іншого. Всі трудові дії при цьому мають певну завершеність (наприклад, прибирання снігу на майданчику передбачає такі послідовні трудові дії, як згрібання, наповнення ящиків, перевезення). Цей вид колективної праці використовують у старшому дошкільному віці, він потребує чіткої організації. Під керівництвом вихователя діти попередньо обговорюють суть і послідовність дій, з урахуванням складності трудових операцій визначають кількість учасників для кожної з них, розподіляють дії між учасниками, враховуючи їхні бажання і можливості.

Різноманітні ситуації взаємодії потребують дотримання дітьми, які об'єдналися у групи, певних правил-регуляторів. Ознайомлення дітей із цими правилами є одним із засобів педагогічного керівництва їхніми взаєминами. При цьому слід враховувати і залежність правил від моральних норм, які є більш загальними вимогами. Особливої уваги педагога потребують вихованці, які, знаючи правила і вимагаючи дотримання їх від інших, самі ігнорують їх. Таким дітям варто доручати спільну справу разом з активними однолітками, які добре засвоїли моральні норми, внаслідок чого спрацьовує ефект взаємодоповнення: активні діти співпрацюють з тими, хто охоче бере участь у спільних справах, а ті, хто формально ставиться до моральних вимог, за такої ситуації вже не можуть ухилитися від них. Схвалення вихователем такого співробітництва, його попередня оцінка (“Я впевнена, що ви успішно впораєтесь із завданням”) орієнтують дітей на сумлінну працю.

Використання різних форм організації трудової діяльності дітей збуджує у них “прагнення серйозної праці”, без якої життя людини “не може бути ні гідним, ні щасливим”

(К. Ушинський).

Шляхи оптимізації рухової діяльності дошкільнят в умовах ЗДО

Завдання та зміст фізичного виховання в дошкільному закладі визначаються вимогами Базового компонента дошкільної освіти в Україні, програмою розвитку  «Дитина». Організація фізкультурно-оздоровчої роботи в дошкільному навчальному закладі здійснюється відповідно до інструктивно-методичних рекомендацій Міністерства освіти і науки України щодо організації фізкультурно-оздоровчої роботи в дошкільному закладі від 16.08.2010 № 1/9-563.

         Зміцнення здоров'я, удосконалення роботи всіх фізіологічних систем дитячого організму, набуття рухового досвіду забезпечується цілим комплексом за гартувальних процедур та різноманітними формами роботи з фізичного виховання.

         Ми повинні прагнути, щоб діти отримували задоволення від самої рухової діяльності, діставали насолоду від виконання фізичних вправ і досягнутих результатів у власному фізичному вдосконаленні.

         Загальновідомим є твердження науковців у галузі фізіології, що однією з особливостей розвитку дитини-дошкільника є її природна потреба в русі. Відомий російський лікар М. Амбодік іще в ХYІІІ ст. наголошував: «Недостатність у рухах тіла є основною причиною повільного народження дитячого тіла. Нерухоме перебування на одному місці будь-якій людині, а особливо малюкам, заподіює велику шкоду. Тіло без руху подібне до стоячої води, що пліснявіє, псується і гине».

         Розрізняють довільну рухову активність, що проявляється в процесі самостійної рухової діяльності дітей, та цілеспрямовану – в процесі проведення організованих форм роботи фізичного виховання, де рухова активність нормується за обсягом та інтенсивністю рухів, а також за тривалістю рухового компонента в режимі дня. Обсяг, зміст і моторна щільність довільної та цілеспрямованої рухової активності дітей під час перебування їх у дитсадку становлять руховий режим дошкільного навчального закладу.

         За результатами досліджень Е. Вільчковського, встановлено норми оптимального рухового режиму з урахуванням функціональних потреб дитячого організму та пори року: влітку – 18-20 тис. кроків на день, восени – 15- 16,5; взимку – 16,5 – 18 та навесні – 16 – 17,5.

         За твердженням О Сударєва, гігієнічною нормою є такі величини рухової активності, які повністю задовольняють біологічну потребу в русі, відповідають функціональним можливостям організму, сприяють зміцненню здоров'я дітей та їхньому гармонійному розвитку. За його визначенням, стан організму при нормі рухової активності характеризується такими показниками:

• добра резистенція до негативних впливів з боку зовнішнього природного середовища;
• низький рівень захворюваності;
• високий рівень функціональних можливостей;
• адекватність реакцій на фізичні навантаження;
• висока фізична працездатність;
• помірні енергетичні затрати при м’язовій діяльності;
• рівномірність у розвитку основних рухових якостей.

У період дошкільного дитинства вкрай актуально розвинути в дітей такі

фізичні якості, як спритність, сила й витривалість. Здорову дитину легше виховувати, вона швидше оволодіває необхідними вміннями та навичками, краще пристосовується до змін навколишніх умов. І якщо враховувати анатомо-фізіологічні та психологічні особливості дитини, можна в потрібному напрямку впливати на розвиток дитячого організму.

         Недостатність рухової діяльності, навпаки, призводить до кволості, ослаблює організм і його стійкість до різних захворювань. Малорухливість (гіподинамія) негативно позначається на розумовому розвитку, знижує працездатність. це свідчить про тісний взаємозв'язок розумового та фізичного розвитку.

         Щоденне виконання фізичних вправ, участь у рухливих іграх, тривалі прогулянки є необхідною умовою створення оптимального рухового режиму, який відповідав би біологічній потребі організму дитини. Фізичні вправи з дошкільнятами треба проводити за певною системою.

         На початку дня після сну дитина має виконати ранкову гімнастику,що має оздоровлювальний вплив, особливо якщо вона проводиться на свіжому повітрі. Щоб уникнути одноманітності і постійно підтримувати у дітей інтерес до рухової діяльності, доцільно проводити ранкову гімнастику не лише в традиційній, а й в інших формах, як от:

• рухливі ігри;
• оздоровчі пробіжки;
• вправи на тренажерах (бігова доріжка, дитячий еспандер, диск «Здоров'я» тощо);
• комплекс музично-рухових вправ;
• вправи на смузі перешкод.

Неабияке значення для оптимізації рухового режиму дошкільників має і гімнастика після денного сну. У молодших дошкільників гімнастику після сну доцільно проводити за методикою відомого експерта з фізичного виховання М. Єфименка. Діти ж старшого дошкільного віку після розминки у ліжках повинні виконати самомасаж, вправи на доріжках «Здоров'я», можуть повправлятися на тренажерах під керівництвом вихователя.

Гімнастика після сну обов’язково має містити:

• коригуючі вправи, спрямовані на профілактику плоскостопості та порушень постави;
• вправи гімнастики «хатха -йоги».

У комплексі гімнастики після сну фізичні вправи обов’язково повинні поєднуватись із загартувальними процедурами.

Однак найсуттєвіше значення для створення повноцінного рухового режиму має прогулянка. Щодня під час прогулянки вихователі повинні проводити фізкультурні комплекси з дітьми. У ті дні, коли у групах передбачене фізкультурне заняття, яке проводить вихователь з фізичного виховання, фізкультурні комплекси повинні мати менш інтенсивний характер.

Фізкультурний комплекс обов’язково містить:

• оздоровчий біг;
• рухливі ігри та фізичні вправи;
• індивідуальну роботу з розвитку рухів.

Оздоровчий біг діти повинні виконувати щодня. Крім прогулянки він доцільний під час :

• ранкової гімнастики;
• фізкультурних занять.

Для оптимізації рухового режиму важливе місце мають фізкультурні заняття. Вони проводяться вихователем з фізичного виховання двічі на тиждень у кожній віковій групі. Крім традиційних застосовують такі види занять з фізкультури:

• ігрові;
• заняття-тренування;
• сюжетно-ігрові;
• заняття на спортивних комплексах та тренажерах;
• заняття-заліки (поквартальні ігрові діагностичні заняття);
• заняття із серії «Піклуюся про своє здоров'я»;
• заняття, що будуються на танцювальному матеріалі.

Важливе значення у роботі з дітьми мають спортивні свята та розваги.Вони піднімають настрій, збадьорюють дітей, сприяють удосконаленню їхніх рухових навичок. Їх доцільно проводити систематично:

• День здоров'я – раз на місяць;
• Тиждень здоров'я – тричі на рік;
• спортивні свята – тричі на рік;
• ігри-змагання між вихованцями груп – двічі на рік.

Щодня під час проведення різних видів фізкультурно-оздоровчої роботи  слід навчати дітей елементів ігор спортивного характеру, як от:

• бадмінтон;
• городки;
• баскетбол;
• волейбол;
• футбол;
• хокей.

Безперечно, ефективність всієї  фізкультурно-оздоровчої роботи в дошкільному закладі насамперед зумовлюється творчим підходом педагогічного колективу. Тут неприпустимі формалізм, механічне бездумне використання методики і чужого досвіду. Дуже важливо систематично аналізувати ефективність рухового режиму, його вплив на фізичний розвиток і стан здоров'я дітей, своєчасно вносити корективи, виправляти упущення. Така цілеспрямована робота всього колективу дошкільного закладу в співдружності з сім'єю – запорука успіху в справі виховання і розвитку дошкільнят. 

Образотворча діяльність як чинник виховання творчої особистості

     В умовах гуманізації суспільства зростає соціальна роль творчої особистості, здатної активно мислити, шукати, отримувати й використовувати зібрану інформацію. Одним із пріоритетних напрямів виховання юної особистості є розвиток її творчості. І саме мистецтво зі своїм багатогранним, різноманітним, дивовижним і захоплюючим світом впливає на всі сторони духовного життя дитини, пробуджує творчу активність, розвиває розум, формує естетичні уявлення, моральну поведінку.

Розглядаючи творчу діяльність дітей дошкільного віку, дослідники виокремлюють у ній такі характерні риси:

• оригінальність, пошукова й дослідницька активність; здатність віднайти свій оригінальний спосіб вирішення проблеми; визначення власної думки та реалізація її у формі художнього чи інтелектуального продукту;
• здатність аналізувати та порівнювати явища; самостійно переносити знання в іншу ситуацію; визначати варіативність у проблемних ситуаціях; визначати нові функції та ознаки знайомого предмета чи об’єкта;
• розумова активність задля самостійного набуття  достатніх знань для конкретної діяльності; емоційна оцінка та самооцінка створеного персонажа чи зображеного явища.

Творча діяльність дошкільника складається з багатьох компонентів. Її специфічна складова – фантазія: найвища напруга особистих емоційних і духовних сил, коли задум стає реально існуючим «художнім явищем» і втілюється в «художньому витворі».

Творчість в образотворчій діяльності дошкільника – це здатність знаходити ідеї в складних, незвичних ситуаціях, нестандартно бачити й використовувати реальні предмети; здатність змінювати форму об’єкта, щоб він виступав у новій якості; здатність оригінально використовувати й поєднувати різні засоби художньої виразності з елементами інтеграції видів образотворчої діяльності, - результатом чого є власний художній твір.

Щоб надати творчого характеру образотворенню дитини як складової різнобічного розвитку особистості,

необхідні відповідні педагогічні засоби, зокрема:

• створення емоційно насиченого середовища;
• ігри на засвоєння певних знань і оволодіння зображальними навичками і вміннями;
• вправляння у різних видах образотворення;
• самостійна образотворча діяльність дитини.

Відомо, що самопізнання і пізнання навколишнього світу реалізуються через безпосередні почуття. Зустрічі дитини з творами живопису, казками, цікавими явищами та об’єктами довкілля допомагають помічати красу, радіти й дивуватися їй, виявляючи свої почуття. Хвилювання, збудження, радість, острах, втіха чи невдоволення характеризують ставлення дитини до того, що її оточує. Слухаючи й вивчаючи художні твори, спостерігаючи природні явища, вона переймається первинними естетичними емоціями, які впливають на зміст і динаміку її сприймання, уваги, уяви, мислення, пам'яті.

         Розглядаючи й милуючись твором живопису, графіки, декоративно-вжиткового мистецтва, дитина має змогу не лише побачити його зовнішні характерні ознаки, а й «зануритись» у нього, почути шелест листя, відчути на щоках теплий вітерець, гру сонячного зайчика на долоні, вдихнути пахощі осіннього лісу, морського бризу або квітучої яблуні. Вона прагне передати свої почуття словами, інтонацією голосу, а бажання відтворити їх у зримих образах спонукає взятися за олівець, фломастер, пензель.

         Розвиткові творчості старшого дошкільника сприяє підтримка дорослого у бажанні слухати, реагувати, наслідувати, повторювати, розглядати, обстежувати й емоційно-ціннісно сприймати все, що навколо нього.

         Засвоєна мистецька й естетична інформація та набуті художні прийоми формують образотворчі вміння та навички дитини. Практична образотворча діяльність розвиває вміння добирати й варіювати виражальні художні засоби. Збагатити їх допоможе поєднання в одній роботі різних видів образотворення: малювання з аплікацією, ліплення з малюванням, конструювання з малюванням, ліплення з аплікацією. Так дитина матиме змогу більш цілісно втілювати свої задуми в образотворчій діяльності.

         Вправи на сприйняття та засвоєння дітьми потрібної інформації по світ природи, про розмаїття в ньому форм, кольорів, відтінків із подальшою образотворчою діяльністю стимулюватимуть їхню ініціативу, пошуково-дослідницьку активність. Дитина вчитиметься віднаходити власний спосіб вирішення проблеми; аналізувати й порівнювати явища, самостійно переносити набуті знання в іншу ситуацію, варіювати свої дії; надавати нових функцій та ознак знайомим предметам чи об’єктам; емоційно оцінювати створених персонажів або зображені явища.

Певний час образотворча діяльність дитини спрямовувалася на кінцевий результат – оволодіння певними технічними уміннями й навичками. Нині ж акцент змінився у напрямку власне образотворення. На сучасному етапі пріоритетним є надання уваги самому процесові образотворчої діяльності дитини.

Цей процес ґрунтується на сприйнятті образів та відтворенні їх у слові, пластиці, малюнку. Коли діти працюють, педагогові бажано широко послуговуватися поетичними засобами виразності супровідного мовлення, вдаючись до образних порівнянь, вживаючи слова, щ визначають моральні якості людини, і прагнучи ввести їх до активного словника дитини. Доречні будуть і специфічні зображальні терміни: холодні та теплі кольори, тло, світлотінь; фарби – яскраві, соковиті, розмиті, прозорі, насичені; колірна гама і пляма, палітра кольорів; слова пов’язані з композиційною побудовою картини: план картини, побудова в крузі, прямокутнику, трикутнику, на смузі, в русі чи в статиці. Діти отримують практичний досвід від дорослого, тож йому варто оперувати й певними художніми термінами: колорит, повітряна легкість, композиція, рівновага, ритм, симетрія, простір, динаміка, зображення, стилізація та ін..

Дитину приваблює той чи інший вид образотворчої діяльності, коли вона вже має певну підготовку, відповідні інтереси й зацікавлення. Змістом організованих спостережень виступає для неї сама навколишня дійсність: світ природи, людей, предметів. Почуття, образні уявлення, переживання під час спостережень зосереджуються в її пам'яті й слугують основним джерелом для створення художнього образу.

Спостереження в навколишньому світі за природними явищами та суспільними подіями збагачують уяву, фантазію, виховують почуття, характер юної особистості, яка зростає, усталюється.

Щоб діти мали однакові можливості творити, доцільні такі методи роботи:

• спостереження (наприклад, за ростом і цвітінням квітів, розглядання художніх репродукцій);
• обстеження (наприклад, вази, овочів, фруктів на дотик для визначення їхньої форми, фактури);
• бесіди (наприклад, про розмаїття форм і кольорів квітів, листя);
• маніпулювання (наприклад, із предметами на площині, у просторі, на фланелеграфі);
• демонстрація послідовності зображальних дій (наприклад, рисунки на плакатах, зразках-картках; наочно-практичний показ);
• дослідницький та частково-дослідницький методи;
• заохочення, стимулювання.

Важливою умовою для розвитку творчих здібностей дитини в образотворчій діяльності є збагачення її образно-асоціативного мислення, уяви, фантазії, розкриття внутрішнього «Я». Необхідно створювати загальну позитивну атмосферу, що допоможе зробити невимушеним процес створення, народження неповторного, оригінального художнього продукту.

Основою для розвитку творчості є та діяльність, у якій проявляються здібності дитини, а розвиток здібностей найефективніший тоді, коли гармонійно поєднуються природні задатки, мотиви діяльності та вплив зовнішнього оточення.

Сучасні підходи до розвитку мовлення у дітей

Мова – невичерпне багатство, яким природа обдарувала людину,   його можна примножити, а можна й непомітно розгубити. Тож перед нами завжди стоїть  завдання: прищепити дитині любов до слова, навчити її чітко, красиво і влучно висловлюватися, обстоювати власну думку. Тобто, першочерговим завданням розвитку мовлення дітей на етапі дошкільного дитинства є виховання мовної особистості, такої, яку характеризує достатній рівень мовленнєво-комунікативної компетентності, яка вільно і творчо застосовує мову в різних ситуаціях життєдіяльності.

Базовий компонент дошкільної освіти, державна Базова програма розвитку спираються на ідеї модернізації дошкільної освіти, які спрямовані на створення сприятливих умов для розвитку, самореалізації кожної дитини. Що ж це за умови, що повинен враховувати педагог для успішної реалізації ідей програми з мовленнєвого розвитку? Насамперед, новий мовленнєвий матеріал, незнайома інформація мають подаватися дитині з урахуванням її потреб, намірів, інтересів.Майстерність педагога саме у тому й полягає, щоб побачити настрій, бажання, стан вихованця. Глибоке розуміння конкретної ситуації допоможе вихователеві з’ясувати, чи хоче дитина зараз займатися тим, що заплановано дорослим, чи доречними в цю хвилину будуть бесіда, читання вірша, розмова, чи не порушать вони зосередженості дитини, чи своєчасним є вплив на її емоції.     Варто при неуспішній чи недостатньо успішній діяльності показати малюкові, в чому полягає проблема, як можна подолати труднощі через мовленнєве вправляння, накреслити реальну картину успіху.      

Не варто до кінця розкривати перед дітьми всі особливості мовленнєвого матеріалу. Краще, коли дошкільнята самостійно або разом з дорослим дошукуватимуться елементів новизни, несхожості-схожості, варіативності. Дітям імпонує позиція дослідників, відкривачів. Однак елементи новизни варто поєднувати з набутим досвідом, знайомою інформацією, тож зв’язок з краєвидами за вікном, з об’єктами спостереження на прогулянці з вивченим напередодні віршем  нехай діти знайдуть самостійно або за тактовної допомоги дорослого.

Ставити й розв’язувати мовленнєві завдання можна в будь-якій діяльності, якою цікавляться діти, поза рамками унормованого, визначеного в часі організованого заняття. Наприклад, виготовлення дидактичного матеріалу, як правило, ініціює або бере на себе вихователь. Інтерес вихованців до роботи дорослого, при довірчому до нього ставленні, проявляється у зацікавлених поглядах.  Діти підходять ближче, уважно розглядають принесені матеріали, ставлять запитання. Це і є точка відліку  активності  дитини, спровокована елементом розвивального середовища і не обмежена традиційними рамками. Не варто активно закликати дітей до спільної роботи, гри, а тим паче, відвертати їхню увагу від вільної, самостійно обраної діяльності, краще – зацікавити їх.Ось підготовлено атрибути до гри – драматизації за відомою дітям казкою, розгорнуто книгу з яскравими ілюстраціями, впізнаний за характерними ознаками, хоч іще й не завершений, персонаж. При його виготовленні у вихователя виникли певні труднощі, що обов’язково викликає в дітей бажання допомогти йому, долучитися до спільної роботи. Паралельно з цим переказуються фрагменти казки, обговорюються вчинки персонажів, пригадується їхній зовнішній вигляд, робляться перші спроби програвання діалогів, і все це разом працює на реалізацію завдань, які й ставив педагог на тлі практичної діяльності (виготовлення атрибутів): переказування казки, підготовка до гри-драматизації. Та відбувалося це невимушено, не в регламентований час, не при фронтальній організації дітей, коли інтереси всіх повною мірою не збігаються. Дорослий має задовольнити бажання дитини взяти участь у спільній діяльності, паралельно реалізуючи мовленнєві, пізнавальні, розвивальні педагогічні завдання.

         Працюючи з дошкільнятами, намагайтеся уникати домінування словесних методів та прийомів, які притаманні авторитарному стилю (пояснення, читання, розповідання, вказівки, словесний зразок, повторення, категорична оцінка, тощо).За особистісно орієнтованого підходу однотипні вказівки, повчання, особливо для всієї групи дітей, не мають права на існування.Не варто зловживати довгими монологами у формі описів, розповідей, пояснень. Реалізуючи конкретні, визначені програмою завдання мовленнєвого розвитку дітей, знаходьте можливість поєднати цю роботу з вільною мовленнєвою діяльністю, з практично-руховою активністю дошкільнят.

         Реалізуючи завдання комунікативно-мовленнєвого розвитку дитини, дорослий має всіляко спонукати її до активності, свідомо обмежуючи свою участь доречними, лаконічними висловлюваннями. Тож побудуймо педагогічний процес так, щоб дитина не тільки дослухалася до вихователя, а й висловлювала свою думку, прагнула її довести, переконливо аргументувати, не боючись ні власної помилки, ні критики дорослого.Добре, коли паралельно висловлюються різні думки, навіть безпідставні або неапробовані. Не поспішайте брати на себе роль експерта. Дайте дитині можливість усіма доступними вербальними та невербальними способами дійти узгодженості з партнером по спілкуванню. Не бійтеся конфліктних ситуацій, адже уникнути їх у житті неможливо. Нехай діти набираються з них соціально-комунікативного досвіду, вчаться доброзичливості, толерантності. Саме у таких суперечливих ситуаціях і відбувається становлення комунікативної компетентності.

         Заняття як традиційна форма діяльності в дошкільному закладі не вилучається з практики роботи, а просто має, не претендуючи на першість, винятковість, обов’язковість, посісти належне йому місце.Домінувати має вільна, не регламентована  дорослим діяльність, де лише режимні процеси лишаються незмінними. Дошкільнята спроможні самостійно обрати в розвивальному середовищі вид, форму діяльності, матеріал, задум, партнерів. Не варто ігнорувати міні-заняття. Проведення їх може бути запланованим і спонтанним; фіксованим у часі та виходити за якісь певні межі залежно від інтересу, бажання дітей; проводитися з однією дитиною, підгрупою або всіма вихованцями; виникати з ініціативи дітей чи педагога; дробитися та синтезуватися за змістом, варіюватися за формою. Такий підхід потребує від педагога знання психології кожної дитини: розуміння її можливостей на даному етапі, комплексного охоплення всього матеріалу програми, вміння берегти кожну хвилину заняття.

         У спілкуванні з дитиною єдино можливим є партнерський стиль. Зрозуміло, що дорослий – той партнер, який більше знає, далекоглядніший, передбачливіший, вправніше діє, помічає важливе, розкриває причинно-наслідкові зв’язки або словами, як штрихами, підводить до них дітей. Але робить це так природно, майстерно й непомітно, що дитині здається, що то вона сама зробила висновок, відкриття, вдало поєднала, встановила зв’язок між розрізненими об’єктами, предметами, подіями. Педагогічний такт, майстерність вихователя у тому й полягають, щоб, спираючись на знання індивідуального розвитку дитини, окремими кроками, репліками наближати її до успішного результату.

         Поважаймо право дитини на незнання й на помилки. Адже дитячої провини в тому нема: вона ще надто мала, надто мало знає, не вміє висловити свою думку. Подекуди такі помилки дивують, подекуди розчулюють, можуть дратувати, обурювати. Але в будь-якому разі остерігаймося акцентувати увагу на недоліках мовлення дитини, щоб це не стало приводом для критики, глузування з боку інших дітей.Найбільшою педагогічною помилкою дорослих у такому разі є прямолінійне, відкрите виправлення: « Скажи правильно, повтори так, як я». Інколи  вихователі вдаються до не менш образливого залучення інших, «грамотніших» однолітків для озвучення правильного варіанту: «Повтори так, як сказала Оля». Обидва прийоми неприємні дитині, образливі, принизливі, особливо коли з тією Олею взаємини не дуже приязні. Делікатнішим, тактовнішим, коректнішим буде такий варіант дій дорослого: у розмові з дитиною промовити проблемну для неї фразу чи слово відповідно до норм української орфоепії, але в іншому контексті, в іншій конструкції, з іншим логічним наголосом, наприклад, у діалозі персонажів літературних творів, персоніфікованих іграшок, предметів тощо.Важливо, щоб дорослий брав на себе роль не контролера чи експерта, а носія інформації. За умови, що вихователь є для дитини авторитетною особою, така форма пред’явлення вимог спонукає її до саморегуляції і самокорекції.

Гра як основна діяльність дитини

      Гра посідає чільне місце в системі фізичного, морального, трудового та естетичного виховання дошкільнят. Вона активізує дитину, сприяє підвищенню її життєвого тонусу, задовольняє особисті інтереси та соціальні потреби. Враховуючи неоціненну роль гри у житті дошкільника, необхідно детально розглянути це питання. Наголосимо, що завдання і зміст ігрової діяльності визначаються Базовим компонентом дошкільної освіти в Україні (сфера "Культура", субсфера "Світ гри"), чинними програмами розвитку, навчання та виховання дітей дошкільного віку "Малятко", "Дитина", "Українське дошкілля", "Дитина в дошкільні роки", "Зернятко".

      Проблема гри широко висвітлена   в   науково-методичній    літературі (у працях Д.В. Менджерицької, Л.П.Усової, А.І. Сорокіної, Р.І. Жуковської, В.Г. Нечаєвої та інших авторів-класиків), у сучасних розробках, зокрема Л.В. Артемової, у багатьох статтях педагогів-практиків і методистів, які друкуються у журналах "Дошкільне виховання", "Палітра педагога" та інших педагогічних виданнях.

     Незважаючи на це організація ігрової діяльності в дошкільному навчальному закладі потребує істотного вдосконалення. Вона так і не посіла належного місця в житті дітей, що пояснюється недооцінкою педагогами її ролі в різнобічному розвитку дошкільнят. У багатьох групах не створено належного ігрового середовища, недостатньо уваги приділяється формуванню в дітей уявлень про навколишній світ, їхнім самодіяльним іграм. Підпорядкування гри завданням навчання завдає вихованцям подвійної шкоди: призводить до вилучення самодіяльних ігор з життя дитячого садка, знижує пізнавальну мотивацію, що є основою формування навчальної діяльності. Майже зовсім випала з поля зору вихователів важливість формування ігрових умінь у дітей. Іноді час, відведений на ігрову діяльність, використовується для навчальних занять, гурткової роботи, підготовки до свят, ранків тощо.

     Щоб усунути ці недоліки, необхідно подбати про доцільну організацію ігрової діяльності в дошкільному навчальному закладі. При цьому варто пам'ятати, що гра як специфічна діяльність не однорідна, кожний її вид виконує свою функцію в розвитку дитини.

Умовно виділяють три класи ігор:

1) ігри з ініціативи дитини (творчі);

2) ігри з ініціативи дорослого з готовими правилами (дидактичні, рухливі);

3) народні ігри (створені народом).

Розглянемо кожний з цих видів.

Творчі ігристановлять найбільш насичену типову групу ігор дошкільнят. Творчими їх називають тому, що діти самі визначають мету, зміст і правила гри, відображаючи здебільшого навколишнє життя, діяльність людини та відносини між людьми.

      Значна частина творчих ігор — це сюжетно-рольові ігри"в когось" або "в щось". Діти зображають людей, тварин, роботу лікаря, будівельника тощо. Усвідомлюючи, що гра — не справжнє життя, малюки тим часом  по-справжньому переживають свої ролі, відверто виявляють своє ставлення до життя, свої думки та почуття, сприймають гру як важливу справу. Насичена яскравими емоційними переживаннями, сюжетно-рольова гра залишає в свідомості дитини глибокий слід, який позначається на її ставленні до людей, їхньої праці, взагалі до життя. До сюжетно-рольових ігор належать також ігри з елементами праці та художньо-творчої діяльності.

      Різновид творчої ігрової діяльності — театралізована діяльність. Вона пов'язана зі сприйманням творів театрального мистецтва та відтворенням в ігровій формі набутих уявлень, вражень, почуттів. Ключові поняття театралізованої діяльності: сюжет, сценарій, гра за сюжетом літературного твору, театралізація, казка-переказ. Любов Артемова поділяє театралізовані ігри залежно від їх виду та специфічного сюжетно-рольового змісту на дві основні групи: режисерські ігри та ігри-драматизації.

     У режисерській грі дитина як режисер і водночас "голос за кадром" організовує театрально-ігрове поле, акторами і виконавцями в якому є ляльки. В іншому випадку акторами, сценаристами, режисерами виступають самі діти, які під час гри домовляються про те, хто яку роль виконуватиме, що робитиме.

     Ігри-драматизації створюються за готовим сюжетом з літературного твору або театральної вистави. План гри та послідовність дій визначають заздалегідь. Така гра важча для дітей, ніж наслідування того, що вони бачать у житті, оскільки треба добре зрозуміти й відчути образи героїв, їхню поведінку, пам'ятати текст твору (послідовність розгортання дій, реплік персонажів). У цьому й полягає особливе значення ігор-драматизацій — вони допомагають дітям глибше зрозуміти ідею твору, відчути його художню цілісність, сприяють розвитку виразності мови і рухів.

     Ще один вид — конструкторські ігри (у літературі їх інколи помилково називають конструктивними). Ці творчі ігри спрямовують увагу дитини на різні види будівництва, сприяють набуттю конструкторських навичок організації та зближенню дітей, залученню їх до трудової діяльності. У конструкторських іграх яскраво проявляється інтерес дітей до властивостей предмета і бажання навчитися з ним працювати. Матеріалом для цих ігор можуть бути конструктори різних видів та розмірів, природний матеріал (пісок, глина, шишки тощо), з якого діти створюють різні речі за власним задумом або за завданням вихователя. Важливо, щоб педагог допомагав вихованцям здійснити перехід від безцільного нагромадження матеріалу до створення продуманої будівлі.

      При всій різноманітності творчих ігор вони мають спільні риси: діти самі або за допомогою дорослого (особливо в іграх-драматизаціях) обирають тему гри, розвивають її сюжет, розподіляють між собою ролі, добирають потрібні іграшки. Усе це має відбуватися в умовах тактовного керівництва дорослого, спрямованого на активізацію ініціативи дітей, розвиток їхньої творчої фантазії.

     Ігри з правилами.Ці ігри дають можливість систематично вправляти дітей у виробленні певних навичок, вони дуже важливі для фізичного та розумового розвитку, виховання характеру й волі. Без таких ігор у дитячому садку важко було б проводити навчально-виховну роботу. Ігри з правилами діти засвоюють від дорослих, один від одного. Багато з них передається від покоління до покоління, однак вихователі, обираючи гру, обов'язково мають враховувати вимоги сучасності.

    За змістом та способами ведення ігри з правилами поділяють на дві групи: дидактичні та рухливі.

     Дидактичні ігри сприяють, головним чином, розвиткові розумових здібностей дитини, оскільки містять розумове завдання, саме в розв'язанні якого й полягає сенс гри. Вони також сприяють розвитку органів чуття дитини, уваги, пам'яті, логічного мислення. Зауважимо: хоча дидактична гра — ефективний метод закріплення знань, вона аж ніяк не повинна перетворюватися на навчальне заняття. Гра захоплюватиме дитину лише в тому разі, якщо даватиме радість і задоволення.

    Неодмінною умовою дидактичної гри є правила, без яких діяльність набуває стихійного характеру. У добре продуманій грі саме правила, а не вихователі, керують поведінкою дітей. Правила допомагають усім учасникам гри перебувати та діяти в однакових умовах (діти отримують певну кількість ігрового матеріалу, визначають черговість дій гравців, окреслюють коло діяльності кожного учасника).

     Рухливі ігриважливі для фізичного виховання дошкільнят, оскільки сприяють їхньому гармонійному розвитку, задовольняють потребу малюків у русі, сприяють збагаченню їхнього рухового досвіду. За методикою Едуарда Вільчковського з дітьми дошкільного віку проводять два різновиди рухливих ігор — сюжетні ігри та ігрові вправи (несюжетні ігри).

    В основу сюжетних рухливих ігор покладено досвід дитини, її уявлення про навколишній світ (дії людей, тварин, птахів), які вона відтворює рухами, характерними для того чи іншого образу. Рухи, які виконують діти під час гри, тісно пов'язані із сюжетом. Більшість сюжетних ігор колективні, в них дитина навчається узгоджувати свої дії з діями інших гравців, не вередувати, діяти організовано, як того вимагають правила.

    Ігрові вправихарактеризуються конкретністю рухових завдань відповідно до вікових особливостей та фізичної підготовки дітей. Якщо в сюжетних рухливих іграх основна увага гравців спрямована на створення образів, досягнення певної мети й точне виконання правил, що часто призводить до ігнорування чіткості у виконанні рухів, то під час ігрових вправ дошкільнята мають бездоганно виконувати основні рухи (влучання м'ячем у ціль, пролізання під мотузкою тощо).

      Оскільки ігрові вправи та сюжетні ігри застосовуються в усіх групах дошкільних закладів, організація і методики їх проведення мають багато спільного. Оптимальні умови для досягнення позитивних результатів у розвитку рухів дошкільнят — поєднання конкретних рухових завдань у формі ігрових вправ та сюжетних ігор, під час яких рухи, засвоєні дітьми раніше, вдосконалюються. За ступенем фізичного навантаження розрізняють рухи великої, середньої та малої рухливості.

     У рухливих іграх, що проводяться з дошкільнятами, не обов'язково визначати переможця. По закінченні гри педагог оцінює умови та її хід, виконання дітьми правил, їхнє ставлення один до одного. Тільки в старших групах поступово починають вводити елементи змагання, порівнювати сили команд та окремих гравців.

      Важливе місце в старшому дошкільному віці посідають спортивні ігри:городки, настільний теніс, бадмінтон, баскетбол, хокей, футбол тощо.

  Народні ігри— це ігри, які походять з давніх-давен, їх побудовано з урахуванням етнічних особливостей (хороводи, забави, ігри з народною іграшкою тощо). Вони — невід'ємна складова життя дитини в сучасному дошкільному закладі, важливе джерело засвоєння загальнолюдських цінностей. Розвивальний потенціал цих ігор забезпечується не тільки наявністю відповідних іграшок, а й особливою творчою аурою, яку має створювати дорослий.

     У народних іграх відображається життя людей, їхній побут, національні традиції, вони сприяють вихованню честі, сміливості, мужності тощо. З цією метою дітям пропонують розпитати в своїх мам, тат, бабусь та дідусів, в які ігри вони грали у дитинстві. Розрізняють індивідуальні, колективні, сюжетні, побутові, театралізовані ігри та рухливі ігри-забави.

     Особливо популярні серед дітей ігри без певного сюжету, побудовані на ігрових завданнях, які містять багато пізнавального матеріалу (ігри "Палички-виручалочки", "Хлібець", "Піжмурки", "Квач", "Гуси-гуси", "Диби-диби" тощо). У цих іграх від дитини вимагається швидка та правильна реакція.

         Особливе місце в житті дітей посідає народна іграшка. її простота, виразність і доцільність відіграють неабияку роль у розумовому, моральному, естетичному розвиткові дитини. Українську народну іграшку характеризують ритмічність форм, декоративність розпису, орнаментальність, яскравість, стриманість у доборі кольорів. Це — дзвінкоголосі свистульки, фігурки людей, тварин, птахів, ляльки, каталки з різноманітного матеріалу. Добираючи іграшки для дітей, слід виходити з того, наскільки вони відображають національний колорит, сприяють активності й самодіяльності дітей, розширенню їхнього світогляду.

      Для організації ігор важливо створити предметно-ігрове середовище. Вихідна вимога — розвивальний характер та відповідність таким принципам, як реалізація дитиною права на гру (вільний вибір іграшки, теми, сюжету гри, місця та часу її проведення); універсальність предметно-ігрового середовища, щоб діти могли разом з вихователями готувати й змінювати його, трансформувати відповідно до задуму гри, II змісту, перспектив розвитку; системність, тобто оптимальне співвідношення окремих елементів гри між собою та іншими предметами тощо.

     До складу предметно-ігрового середовища входять: велике організуюче ігрове коло, ігрове обладнання, іграшки, різноманітна ігрова атрибутика, ігрові матеріали. Всі ці ігрові засоби знаходяться не в абстрактному просторі, а в ігровій кімнаті, спортивній залі, на майданчику. В інтер'єрі не повинно бути нічого зайвого, всі ігрові засоби мають бути безпечними для дітей.

    Для проведення ігор створюються ігрові осередки: загальний набір різних видів іграшок); драматичний (комплекти обладнання, нескладні декорації, елементи вбрання та костюми для ігор-драматизацій, інсценівок); для настільних та будівельних ігор(конструктори: дерев'яні, пластмасові, металеві, коробки, колодки та інші матеріали, знаряддя та допоміжне обладнання). Усе обладнання має бути зручним та легко трансформуватися. Діти можуть самостійно обирати гру, змінювати осередок, переходячи від однієї гри до іншої.

    Провідне місце у дитячій грі відводиться іграшкам. Вони насамперед мають бути безпечними, цікавими, привабливими, яскравими, але простими. І не тільки привертати увагу дитини, а й пробуджувати, активізувати її мислення.

Усі іграшки можна умовно поділити на три типи:

1) готові іграшки (автомобілі, літаки, ляльки, різні тварини тощо);

2) напівготові іграшки (кубики, картинки, конструктори, будівельний матеріал тощо);

3) матеріали для створення іграшок (пісок, глина, дріт, шпагат, картон, фанера, дерево).

    За допомогою готових іграшок дітей ознайомлюють з технікою, навколишнім середовищем, створюють певні образи. Граючись ними, діти відтворюють свої враження, переживають яскраві почуття, активізують уяву дітей, коригують зміст ігор.

   Напівготові іграшки використовуються переважно з дидактичною метою. Маніпуляції з ними потребують активізації розумової діяльності, для виконання поставлених педагогом завдань: розташувати кубики за розміром, у порядку збільшення та зменшення, підібрати пару до картинки, скласти з деталей конструктора якусь будівлю тощо.

    Матеріал для створення іграшок дає великі можливості для розвитку творчої уяви дітей. Так, залежно від віку, вони будують з піску пароплави, будинки, автомобілі, з гілочок, зібраних на прогулянці, "розбивають" у пісочнику невеликий садочок, ліплять посуд, тварин з глини. З обрізків дерева, шпагату, кольорового паперу виходить гарний, прикрашений прапорцями автомобіль тощо.

    Бажано комбінувати всі три типи іграшок, адже це дуже розширює можливості для творчості.

   До особливої групи відносимо театральні іграшки та костюми для різних персонажів, атрибути,які доповнюють створені образи. Це театрально-ігровий матеріал (іграшки, ляльки, площинні фігури, пальчикові персонажі), елементи костюмів (головні убори, різні капелюшки, комірці, манжети тощо). У дитячих садках активно використовуються персонажі-ляльки, декорації, виготовлені вихователями й дітьми власноруч.

Види праці дітей

    Праця є творчим видом людської діяльності, що потребує від людини не тільки спеціальних знань і умінь, дотримання технологічної дисципліни, а й здатності оперативно приймати рішення у нестандартних ситуаціях, постійно вдосконалювати процес праці та створюваний нею продукт. Навіть у дошкільному віці вона є різноманітною за змістом. Основними видами дитячої праці є самообслуговування, господарсько-побутова праця, праця в природі, ручна (художня) праця. Всі вони мають певні можливості для вирішення виховних завдань.

Самообслуговування

      Виховне його значення полягає у спрямованості на задоволення повсякденних особистих потреб дитини (умивання, одягання, роздягання, прибирання ліжка та ін.). У процесі самообслуговування дитина привчається до порядку й організованої поведінки, оволодіває всіма компонентами трудової діяльності. У неї поступово формується вміння бачити результат праці, встановлювати зв´язок між метою, трудовими діями і кінцевим результатом. Дитина стає самостійною, починає усвідомлювати, що праця є першою умовою виховання вільної і незалежної особистості. Якщо в молодшому дошкільному віці за допомогою самообслуговування виховують у дітей самостійність, здатність до переборення труднощів, формують трудові навички, то у старшому дошкільному віці воно стає звичним для дітей. Роботу із самообслуговування дитина має виконувати як щоденну та обов´язкову. Уваги педагога вимагає чіткість організації життя дітей, наявність відповідних побутових умов, що є передумовою своєчасності, постійності, систематичності, належної якості самообслуговування дітей.

Господарсько-побутова праця

Метою господарсько-побутової праці є підтримання чистоти .У середньому дошкільному віці вихователь продовжує формувати у дітей інтерес і бажання виконувати завдання дорослих якісно, старанно, охоче. Зміст цієї праці ускладнюється за рахунок збільшення кількості, деталізації процесів. Передусім вихователь має допомогти дитині з´ясувати мету роботи, послідовність трудових дій (раціонально підготувати робоче місце, правильно виконувати посильні трудові дії з досягненням кінцевого результату, навести порядок на робочому місці, уміти працювати вдвох-утрьох).і порядку в приміщенні, на інших територіях життєдіяльності дитини, допомога дорослим в організації режимних процесів тощо. У молодшому дошкільному віці вихователь привчає дітей виконувати прості трудові дії з близьким у часі результатом (допомагати помічникові вихователя накривати на стіл; вихователю — у підготовці до заняття, підтримувати порядок на столі під час заняття, після нього — прибирати матеріали, складати на місце іграшки).

У старшому дошкільному віці діти починають розуміти працю як потрібну і серйозну справу, а інтерес до трудового процесу поєднувати з інтересом до його результатів. Значно складнішими стають для них трудові завдання. Праця у цьому віці все більше відокремлюється від гри, а епізодичні трудові доручення набувають для них значущості постійних обов´язків. Перед педагогами відкриваються можливості для реалізації програмних завдань виховання позитивних взаємин (працювати дружно, узгоджено, допомагати один одному), формування працелюбства, самостійності, активності та ін.

Організовуючи господарсько-побутову працю, вихователь використовує різноманітні методичні прийоми: показ виконання кожної елементарної дії та послідовності дій, супроводжуваний детальними поясненнями; безпосередню допомогу у виконанні трудових дій; особистий приклад; постійне нагадування про послідовність дій; використання дидактичних ігор та прийомів, створення ігрових ситуацій; заохочення з урахуванням індивідуальних особливостей і можливостей дітей; оцінку результатів виконаної роботи, аналіз конкретних суспільно значущих учинків тощо.

У старших дошкільників поступово згасає інтерес до того виду праці, який стає звичним, повсякденним. Тому для відновлення інтересу до неї слід збагачувати її елементами новизни (конкурс “Хто краще накриє стіл до обіду”, колективні обговорення творчого виконання обов´язків черговими у групі та ін.).

Праця в природі

    Особливість її полягає в тому, що діти мають справу не з предметами, а з об´єктами живої природи — працюють у куточку природи, на городі, у квітнику, доглядають за тваринами. Основним її виховним завданням є вироблення у дітей інтересу, дбайливого ставлення до живої природи, формування вмінь і навичок з догляду за рослинами і тваринами, вміння правильно користуватися знаряддями праці.

      Праця в природі є доступним дітям дошкільного віку видом продуктивної трудової  діяльності. Кінцева мета (виростити квіти, овочі тощо), її результати конкретні та зрозумілі, однак їх неможливо швидко досягти. Віддаленість результату вимагає від дитини тривалих фізичних і розумових зусиль, повсякденної копіткої роботи, терпіння. Як правило, більшість дітей охоче працює з живими об´єктами, радо доглядає за ними, пізнаючи світ живої природи, розкриваючи свої нові можливості, виховуючи в собі дбайливе ставлення до всього живого. Однак у них ще мало досвіду, умінь, тому дорослі мають разом із дітьми виробити чіткі правила їх поведінки і діяльності у природі.

Ручна (художня) праця

      Функціональною її метою для дітей є виготовлення виробів з паперу, картону, тканини: іграшок-саморобок, вітальних листівок, ялинкових прикрас, персонажів і декорацій лялькового театру, букетів із засушених рослин, килимків для ляльок, серветок тощо. Виготовлення подарунків рідним і друзям справляє великий вплив на моральну свідомість дитини (привчає виявляти увагу до оточуючих, працювати заради того, щоб зробити їм приємне). Така праця розвиває уяву, спостережливість, художнє мислення, естетичне чуття, конструктивні здібності, моторні навички дітей, формує корисні практичні навички, збагачує знаннями про властивості різних матеріалів. її результати здебільшого викликають позитивні емоції, захоплення дорослих, що посилює ефект самопізнання, самоусвідомлення, самоствердження дитини, збуджують у ній здорове честолюбство. Нерідко вже з дошкільного віку дитина починає усвідомлювати свої здібності, талант, виношувати мрію на все життя.

У різних вікових групах різні види праці мають неоднакову питому вагу. У молодших і середніх групах переважає самообслуговування та прості види господарсько-побутової праці, а у старших — праця в природі та художня праця.

Формування компетенції з питань безпеки життєдіяльності у дітей дошкільного віку в світлі Базового компонента дошкільної освіти

       Що може бути важливішим за життя і здоров'я дитини? Риторичне запитання, та варто час від часу замислюватися над тим, щоб уберегтися від спокуси поставити навчальні цілі над виховними.

         Історично склалося так, що наш народ визначив головним завданням щодо дитини – виховання. Не вигодовувати, як у росіян (воспитывать) і не вести, як у європейців (educate), а саме виховувати, тобто ховати, берегтивід усього, що може загрожувати їй фізично і духовно.

         Минали віки, змінювалися, але не зникали загрози. Окрім фізичних чинників(побутові травми, побутова хімія, опромінення мобільним телефоном, перебування перед екраном телевізора чи комп’ютера, забруднення середовища, шкідлива їжа, куріння поблизу дитини тощо), постало багато психологічних небезпек.Таких, як відсутність комфортного для дитини соціального середовища, пропаганда насилля, відвертої сексуальності, споживацького способу життя, вживання батьками алкоголю… Це та інше наносить дитині психоемоційні травми, що спричинюють цілий спектр захворювань і деструктивну поведінку (негативізм, істерики, агресію), позначаючись на дорослому житті.

         Тож маємо вберегти дитину від негараздів і вже цим самим закласти фундамент для її здорового розвитку, допомогти жити повноцінною і щасливою.

Регулюють питання охорони праці та безпеки життєдіяльності дітей у дошкільному навчальному закладі наступні нормативно-правові акти:

• Закон України «Про правові засади цивільного захисту»
• Закон України «Про цивільну оборону України»
• Закон України «Про охорону праці»
• Закон України «Про охорону дитинства»
• Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»
• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про дошкільний навчальний заклад» від 12.03.2003р. № 305
• Закон України «Про дошкільну освіту»

Зокрема, у  статті 11 Закону України «Про дошкільну освіту» зазначено так:

«Дошкільний навчальний заклад:

• створює безпечні та нешкідливі умови розвитку, виховання та навчання дітей, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я відповідно до санітарно-гігієнічних вимог та забезпечує їх дотримання;
• формує у дітей гігієнічні навички та основи здорового способу життя, норми безпечної поведінки;
• сприяє збереженню та зміцненню здоров'я, розумовому, психологічному й фізичному розвитку дітей».

Як же зберегти здоров'я дітей? З перших років життя допитливість малят, активність у пізнанні навколишнього можуть інколи становити небезпеку для них. На жаль, формування безпечної поведінки найчастіше розуміють як цілу низку заборон. При цьому дорослі, які люблять дітей, опікуються ними, не помічають, як часто вони повторюють слова: «не можна», «відійди», забуваючи, що тільки слушні та вчасні поради дорослих можуть справді допомогти дитині вберегти своє життя, зміцнювати здоров'я, усвідомлювати, що гратися можна не скрізь і не завжди, і що деякі заборони та правила – не примхи батьків і педагогів, а життєва необхідність. Ми з вами маємо зробити все для того, щоб кожна дитина була здоровою та постійно перебувала у безпечних умовах.

Саме тому в освітніх лініях Базового компоненту дошкільної освіти передбачено  дати дитині відповідні знання, прищепити вміння й навички безпечної поведінки. У розділі «Зміст освіти» в освітній лінії «Особистість дитини» виокремлено номінацію «Безпека життєдіяльності», в якій передбачено такі результати навчання:

• диференціює поняття «безпечне» і «небезпечне»,  усвідомлює важливість безпеки життєдіяльності (власної та інших людей)
• знає правила безпечного перебування вдома, у дошкільному закладі, на вулиці, на воді, на льоду, на ігровому, спортивному майданчиках
• орієнтується у правилах :

- поводження з незнайомими предметами та речовинами;

- пожежної та електробезпеки;

- користування транспортом;

- в основних знаках дорожнього руху

• знає та може скористатися номерами телефонів основних служб допомоги (пожежної, медичної, міліції)
• знає до кого можна звернутись у критичній ситуації
• володіє навичками безпечної поведінки в разі проявів агресивності з боку однолітків або дорослих

Отже, бачимо, що державний стандарт дошкільної освіти ставить завдання навчити випускника дошкільного навчального закладу насамперед чітко диференціювати поняття: «безпека» і «небезпека», «безпечне» і «небезпечне», які мають поповнити активний словник дитини й стати дієвими правилами поведінки.

Уточнимо: що ж означають ці поняття? Чи розуміє їх дитина?

Небезпечний– такий, що завдає шкоди організму людини.

Які ж чинники найчастіше становлять небезпеку для життєдіяльності дитини? Спробуємо виокремити ті, з якими дитина стикається найчастіше.

Чинники, які найчастіше

становлять небезпеку для дітей

• Неблагополучні сім’ї, в яких можливі такі негативні явища, як насильство над дітьми (фізичне, психічне, емоційне), бездоглядність, знущання тощо.
• Діти вулиці, безхатьки-дошкільники за живих батьків: негативний вплив підлітків девіантної поведінки; використання дітей дошкільного віку дорослими безхатьками, залучення їх до протиправних вчинків з негативними наслідками.
• Незнання дітьми правил дорожнього руху.
• Незнання дошкільниками правил пожежної безпеки, що може призводити до каліцтва і навіть смерті.
• Небезпеку для дошкільнят можуть становити ситуації: «сам удома», «сам на воді» (на річці, ставку, озері, морі), «сам у лісі» без догляду дорослих.
• Небезпека подекуди чатує на дитину і в ситуації «дитина – незнайомий дорослий».

Як досягти безпеки дітей?

Звичайно, починати треба з просвітницької роботи як серед батьків так і серед дітей.

Фахівці стверджують: формування відповідального ставлення до власної безпеки має відбуватися на всіх етапах життя людини, а розпочинати його варто з раннього дитинства. На жаль, значення раннього і дошкільного віку в становленні культури безпеки життєдіяльності людини, культури її здоров’язбереження сьогодні недооцінюється. Дорослі (педагоги і батьки) основну свою місію здебільшого вбачають у тому, щоб захищати та оберігати дитину, але ж дуже важливо – підготувати її саму до реального життя, насиченого різними подіями, зустрічами, ситуаціями, подекуди небезпечними.  Звичайно ж, максимального ефекту можна досягти, якщо в діяльності педагогічного та батьківського колективів буде відпрацьовано єдину стратегічну лінію.

Що ж таке безпека дитини і які обов'язки дорослих?

Безпечний означає такий, що не завдає шкоди  організму, стану здоров'я та поведінці в соціумі. Насамперед, це захищеність від будь-якої небезпеки: предметів, речовин, людей, різних непередбачуваних ситуацій та іншого, що може становити загрозу здоров’ю та життю. В дошкільному віці цей захист мають здійснювати дорослі: педагоги і батьки. Постійне перебування дітей у їхньому полі зору та підтримання тісного контакту з ними – певна гарантія особистої безпеки кожного вихованця.

Основні напрями роботи– створення належних умов для безпечної життєдіяльності; формування елементарної життєвої компетенції з питань безпеки, виховання основ безпечної поведінки у дітей, а також культури безпеки у дорослих, відповідального ставлення до життя та здоров'я малят.

Щоб не допускати небезпечних ситуацій, важливо вміти передбачати їх, якщо можливо, уникати, а в разі необхідності – рішуче діяти.

Хочу особливо підкреслити, що кожен працівник дошкільного навчального закладу несе відповідальність за життя і здоров'я дітей на своєму робочому місці. При цьому інколи можна спостерігати, як в роздягальнях, групових кімнатах на підвіконнях, ігрових шафах, шафах для роздягання прямо над головами дітей стоять важкі, незакріплені горщики з кімнатними рослинами. Або ж в куточках природи знаходяться рослини, які взагалі є отруйними (молочай, олеандр та ін.). Слід пам’ятати, що небезпеку також становлять і рослини зі специфічним запахом, які можуть викликати алергічні реакції чи головний біль у дитини (пеларгонія, лілія, гіацинт, нарцис). Ще раз наголошую, що кімнатні рослини мають розміщуватися в осередках природи і перелік їх повинен відповідати програмовим вимогам.

В ігрових куточках груп раннього віку іноді з'являється дрібний природний або ігровий матеріал (мозаїка) для вільного користування малюків. Вихователь у таких випадках запевняє, що все під її контролем. Але можна і незчутися, як дрібні деталі раптом опиняться у вусі або горлі малюка. От  чому безвідповідальне ставлення до створення дитячого довкілля небезпечне і неприпустиме! Звичайно ж перелік таких фактів можна продовжувати, а це свідчить, що проблема безпеки життєдіяльності дітей потребує від усіх нас посиленої уваги.

Від дошкільників ще не можна очікувати самостійних правильних рішень у тому чи іншому випадку. Безпечну поведінку маємо формувати.

Що ж має враховувати педагог?

Уся робота з навчання дітей безпечної поведінки має вестися з урахуванням таких головних чинників:

• Вона не має обмежуватися лише навчанням дітей норм та правил поведінки. Їх треба також навчати обачності, вмінню орієнтуватися та швидко реагувати в екстремальних ситуаціях.
• Максимальний ефект досягається, якщо навчально-виховна робота ведеться одночасно в трьох напрямках: дитсадок – діти – батьки.
• Слід ураховувати особливості дитячої психіки, її підвищену вразливість. Тому неприпустимим є застосування так званої «шокової» терапії з акцентуванням на страшних наслідках пожеж, повеней тощо. Такий підхід може травмувати психіку дитини, призвести до стресів, тривог, фобій, страхів і навіть стійких неврозів.
• Важливе значення має і психологічна готовність дітей до сприйняття відповідної інформації про небезпеку та до практичних дій у надзвичайних ситуаціях. Працюючи з дошкільнятами, важливо враховувати властиві їм «вікові» страхи, спричинені високою емоційністю, малим життєвим досвідом та багатою уявою дітей. Поглиблюючи знання дітей про навколишнє, ми формуватимемо в них готовність до ситуацій, в яких вони можуть опинитися. Якщо життєва ситуація не містить в собі елементів несподіванки і зрозуміла малюкові, безпідставні страхи не виникатимуть.

Принципи організації освітньо-виховної роботи з дітьми:

• Принцип систематичності.Робота з безпеки життєдіяльності повинна проводитись систематично протягом навчального року за гнучкого розподілу змісту відповідно до віку і можливостей дітей. Протягом тижня слід планувати для кожної вікової групи опрацювання певної теми, наприклад: «Наші помічники», «Я - Нехворійко», «Я та інші», «Краса і затишок у домі», «Сам удома», «Безпека на воді» тощо.

У тижневому плані неможливо передбачити всі ситуації, які стосуються безпеки і виникають спонтанно, тож педагог упродовж дня ненав’язливо застерігає малят, влучно використовує художнє слово, привертає увагу дітей до можливих небезпек, пропонує сюжети для ігор, формуючи таким чином уміння і навички безпечної життєдіяльності дітей.

• Принцип урахування умов проживання.Відомо, що міські і сільські діти мають різний досвід взаємодії з довкіллям. Так, у маленьких городян менше сформовані навички поведінки у лісі, на водоймах тощо. І, навпаки, сільські мешканці гірше орієнтуються у правилах поведінки в міському транспорті, на вулиці. Від умов проживання  залежить і розуміння дитиною джерела небезпеки. Так, дитина, яка зростає в селі, з меншою осторогою ставиться до незнайомців, а тому ймовірніше може потрапити у небезпечну ситуацію. Тож ми повинні будувати освітній процес так, аби компенсувати дитяче незнання правил поведінки в незвичних умовах і збагатити їхній досвід.
• Принцип інтеграції.Безпека – це не просто сума засвоєних дітьми знань, а вміння правильно поводитися в різних ситуаціях, обирати «здорову» їжу, не створювати конфлікти, загалом взаємодіяти з довкіллям. Тому тему безпеки варто інтегрувати з іншими, пропонувати дітям застосовувати свої знання правил безпеки у різних видах діяльності: образотворчій, театралізованій, ігровій, фізичній, трудовій.
• Принцип взаємодії дитсадка і сім’ї.Формування в дитини дошкільного віку свідомої безпечної поведінки в довкіллі базується на позитивних прикладах дорослих. Тож нам варто приділити особливу увагу роботі з батьками, переконати їх, що не можна вимагати від дитини виконання будь-якого правила, якщо близькі їй дорослі самі не завжди ними керуються.

Розбіжності у вимогах до дитини з боку батьків вдома та вихователів у дитсадку можуть викликати в дитини почуття образи, збентеження і навіть агресії. Тому наше завдання – зацікавити батьків перспективами подальшого розвитку дітей, зробити їх своїми однодумцями.

Впевнена, що тільки завдяки спільним зусиллям у справі охорони життя і збереження здоров'я дошкільнят можна не тільки захистити їх від небезпеки, а й закласти основи безпечної поведінки, підготувати до подальшого шкільного, більш самостійного життя.   

Завершити хочу висловом: «Чужих дітей не буває». Тож не будьмо байдужими до жодних проявів небезпечної поведінки дітей на вулиці, в громадських місцях, у транспорті. Завжди пам’ятаймо – наша увага, наша турбота і допомога – найдієвіші кроки до захисту дітей від будь-якої небезпеки.

За матеріалами «Дошкільне виховання» №4.2013р.